Чотири роки від того ранку, який назавжди змінив життя кожного українця.
Ранок 24.02.2022, який моторошно згадувати, від якого віє страхом, невідомістю, першими вибухами і першими «як ти?»
Чотири роки триває повномасштабна війна в Україні.
1462 дні болю від перегляду страшних новин, які, здається, не мають права навіть існувати в сучасному світі. Днів, коли так багато людей знає, як це — втрачати найрідніше. Днів, які часом втрачають межу часу, через безсонні ночі.
Україна платить найвищу ціну за свободу — людськими життями.
І саме в цю секунду чиїсь сини й доньки, батьки й матері, дідусі, друзі, кохані роблять неможливі речі, аби Україна мала право на життя.
Наша свобода пишеться іменами наших людей, звучить голосами наших героїв, які гордо скажуть на весь світ «Слава Україні!»
Ми зараз на рідній землі, бо нас тримають ті, хто на передовій. Ті, хто в окопах і під обстрілами, хто зустрічає світанки не вдома, а на позиціях. Ті, хто віддає усе — до останнього подиху — щоб ми могли жити, працювати, любити, мріяти.
Тож ми не має право забувати кожного, завдяки кому це можливо, і щонайбільшою повагою в серці лишатись вдячними їм!
Роками ми доводимо світові, що Україна — це не просто територія.
Це народ, який не скориться.
Це гідність, яку неможливо знищити ракетами.
Це любов до всього свого, що буде сильнішою за страх.
Сьогодні ми схиляємо голови перед тими, хто став Небом нашої країни.
І маємо підтримувати тих, хто прямо зараз продовжує боротьбу.
Бо поки б’ється українське серце — житиме Україна.
🇺🇦
